Каталог статей

Лаконічно про себе та волонтерство.

Tue, 23 Jun 2015 08:16:00 GMT

Моє ім'я Олександр, я родом з м. Рівне, тут же маю постійне місце проживання. Мені 34 роки, протягом останніх 5-ти я займаюся так званою волонтерською або благодійницькою діяльністю.

Дякуйте Богу, що ваша дочка досі жива - сказав татові з мамою лікар, подивившись висновок з Інституту раку.

Sun, 09 Mar 2014 15:38:25 GMT

Взято тут

20-річна Юлія Гринцевич з Радомишля розповідає "Фактам", як п'ять років тому, коли вона вмирала від саркоми, батьки відвезли її в монастир, де у неї пробудився дар художника-іконописця. І страшна хвороба відступила...

Диагноз: РАК

Tue, 28 Jan 2014 19:20:41 GMT

Обследование – и приговор. Сколько жить – непонятно. Но диагноз есть, и он смертельный. Как дальше жить? ЗАЧЕМ? Отвечает протоиерей Валентин Уляхин.

Протоиерей Валентин Уляхин

– Этот вопрос в мой адрес. Дело в том, что шесть лет тому назад у меня обнаружили карциному простаты, то есть рак предстательной железы. Мне пришлось пройти курс лечения – радиотерапию, облучение и даже имплантировать радиоактивные изотопы. Это было одно, это было в 2005 году. Но этого показалось мало, Господь попустил большее – через год у меня приключился инфаркт, и мне пришлось шунтировать сердце. После этого я как бы потерял тот мотор, который был рассчитан именно на меня, а получил мотор намного меньшей мощности. Но, тем не менее, до сих пор я жив и считаю, что все было весьма и весьма знаменательно для меня.

Терапійна заповідь

Олександр Гончарук — Thu, 28 Feb 2013 14:39:34 GMT

«Полюби ближнього свого, як самого себе» - друга заповідь Старого Заповіту.

Аналізуючи події зі свого життя протягом останніх двох з половиною років, мені вдалося констатувати цікавий факт - виявляється, можна значно полегшити, чи навіть покращити собі життя, дотримуючись згаданої вище заповіді про ближнього.

Одного спекотного дня (з квітня по вересень) 2011 року, сидячи вдома перед комп’ютером, я займався процесом з модною нині назвою «інтернет-серфінг». На той час основною метою цього було велике бажання повернутися в звичайний життєвий ритм. Звісно іноді це робилося просто так для згаяння часу, але третьою (і вирішальною) причиною поратися у всесвітній павутині було бажання вирватися із тієї ситуації, в якій я опинився ще наприкінці 2010-го року. Хотілося знайти людей, з якими можна було б поділитися набутим досвідом: розказати про своє, розпитати про чуже і таким чином спільно шукаючи виходи із того самого положення - допомогти і собі і комусь.

Але «серфінг» мене привів на інтернет-сторінку БФ «Скарбниця НАДІЇ»…

З тієї миті мого життя події стали розвиватися дуже стрімко і певною мірою яскраво: спочатку знайомство з волонтерством (як явищем вцілому, так і з певними людьми зокрема), потім знайомство з відділенням онкогематології (та його пацієнтами). А трішки згодом розпочалася глобальна ломка моїх стереотипів і переоцінка цінностей. Ось так несподівано шукаючи допомоги собі, я знайшов невичерпну потребу в своїх волонтерсько-благодійницьких послугах і спробував їх надати. З того бажання спробувати реалізувати себе волонтером, паралельно в мене розпочався цілющий курс терапії-заповіді.

Чи наступить завтрашній день - стовідсотково не може сказати ніхто, хоча особисто мої шанси бути впевненішим в тому заповітному «завтра» ростуть з кожним днем, хоча вони ще досить низькі. Запитаєте в чому полягає моя впевненість? - хоча б в тому, що окрім рідних, на мою волонтерську увагу розраховують дехто з ближніх, а значить терапія-заповідь працює.

Про житейські «граблі» і мислення.

Усі знають що буває коли «правильно» наступити на граблі… Синяк на обличчі або, шишка на голові, чи ще якась неприємність – дрібниці, які нагадують про себе досить нетривалий час і проходять безслідно. А що робити з тими «граблями» (в контексті: випробування, перепони, нужди), які нам готує доля і які інколи наносять нам такі болючі рани? Ось і я не так давно наступив на такі умовні граблі і спробував проаналізувати причини і знайти виходи… Про те, що почало відбуватися зі мною з листопада 2010 року простим збігом обставин навіть з натяжкою назвати важко. На мій погляд – усі події мали причинно-наслідковий характер (православні називають таке явище - Божим Промислом).

Навмисне я не берусь ставити крапку в питанні «а чому ж так сталося і чому так болюче (чи жорстоко) вдарила доля?» - бо на ці питання відповідь може дати тільки Господь і якщо подивитися тверезо і самокритично на себе зі сторони, то моїх гріховних «заслуг» вистачило б не на один десяток (а то й сотні) людей, відповідно мені дуже необхідно було зупинитися і подумати… ось і відбулася зупинка для переосмислення. Це одна з можливих причин, але є ще одна, яка мені чим далі, тим більше імпонує: Господь може нам посилати «життєві граблі» не за щось (як кара), а для чогось (для нашої переміни, для нашого ж блага в першу чергу).

Як би там не було, але зима 2013 року дозволила пройти умовний рубіж в 24 місяці від дати мого наступання на доленосні «граблі» – це ще не строк для твердої впевненості в гарантованому повному одужанні, але чому б і не порадіти, адже після листопада 2010 року кожна найменша перемога (перший самостійний крок вперед, чи крок по сходах, чи вихід «в люди» і т. д.) здавалася, мабуть, як золота медаль для олімпійця. Все-таки в 30 неповних років вчитися «з нуля» ходити та робити елементарні речі – це важко, психологічно в першу чергу. А при усіх тих негараздах (обмеженнях, хитаннях, двоїннях, тощо) досягти певних результатів вдвічі приємніше.

Резюме. Якщо вже випало на нашу долю боротися із важкими випробуваннями, то перше хочеться порадити - давайте призупинимося на мить, щоб принаймні помислити (спробувати пошукати відповіді на питання «за що» або «для чого»)… Дуже для цього раджу читати (або навіть слухати в записах) Євангеліє – надзвичайно мудра книга, в якій так багато життєвого описано, що іноді відповіді надаються автоматично, причому на такі питання, які давно «пригрілися» далеко в глибинах наших душ і не давали про себе знати.

Мій власний досвід показує, що з важкими хворобами зокрема можна і потрібно боротися спільно: медицина плюс віра. А стосовно віри - то ще й комплексно, адже віра без діл є мертвою (а діла наші видно по: дотриманню усіх заповідей, частоти прийняття святого Причастя, посту, молитви, християнського життя загалом, тощо і поки в нас є найменша можливість зробити хоч щось добре і хоч для когось (особливо для нужденних) – то давайте реалізовувати таку можливість, дуже бажано не відкладаючи.

Перлини Києва та чудеса Господні

Mon, 22 Oct 2012 08:26:21 GMT

Думаючи над назвою для даної статті про минувшу паломницьку поїздку в столицю, в голову приходили різні варіанти. Спочатку хотілося якось назвати статтю не так гучно, адже хтось із читачів хотітиме прочитати тут про щось надприроднє та надзвичайне, що могло б відбутися з учасниками групи. Ні, по воді ніхто не навчився ходити і літати теж, але те, що відбулося простим збігом обставин назвати рука не піднялася.

Із самого початку було заплановано відвідати три святі обителі столиці: Свято-Покровський монастир (Голосіївська пустинь), Свято-Успенську Києво-Печерську лавру та храм святителя Михаїла. Про пустинь в Голосієво я багато чув, але жодного разу не був, зрештою як і решта групи. Тож їхала наша група на перше «місце дислокації» покладаючись на Божий Промисл. О 7.30 ми вирушили від залізничного вокзалу і крізь відомі київські затори врешті прибули в голосіївську обитель, де ми встигли на закінчення ранньої літургії, а саме на пісноспіви «Тело Христово примите, источника Безсмертнаго вкусите» - діти змогли відразу причаститися (хіба не чудо?).

Виклик - боротися. Задача - перемагати.

Олександр Гончарук — Thu, 20 Sep 2012 12:50:10 GMT

Відразу хочеться зауважити, що викладений нижче матеріал носить автобіографічний характер, метою створення якого була передача власного досвіду протистояння мовчазному і підступному ворогу-паразиту – онкологічній хворобі. Адресовано даний матеріал в першу чергу тим, хто впритул стикнувся з цим викликом долі і вибрав шлях протистояння. Ще раз хотілося б акцентувати увагу на те, що описаний в статті досвід – власний і без прикрас.

Вір, борись, радій, дякуй.

Олександр Гончарук — Thu, 20 Sep 2012 12:31:05 GMT

Натхнення написати цю статтю прийшло після перегляду документального фільму «Форпост» (режисер Михайло Шадрін). Стрічка про Людей і для Людей.

Зазираючи в очі батьків підопічних дітей БФ «Скарбниця Надії», рідко побачиш щось хороше, адже в більшості випадків в душах батьків давно оселився відчай. І це не дивно, адже умови «безкоштовного» лікування запропонованого сучасним вітчизняним МОЗом не сприяють позитивному настрою, особливо коли хворіє рідна дитина та ще й такою недугою, яка примусила оселитися в стінах онкогематології. Саме оселитися, адже середній строк перебування дитини у відділенні складає приблизно 9 місяців. Для багатьох хворих дітей палатні стіни стають ріднішими ніж кімнатні батьківські. Саме тому волонтери БФ «Скарбниця надії» прикладають свої зусилля для того, щоб не тільки спільно побороти недуги дітей, але й спробувати забезпечити їх перебування і побут в дитячій онкогематології РОДЛ максимально наближеними до звичних.

Що таке рак і з чим його "їдять".

Олександр Гончарук — Mon, 17 Sep 2012 21:27:36 GMT

Коли майже щодня бачишся і спілкуєшся з дітьми – це чудово, бо хочеш чи не хочеш, пробуджуються або батьківські відчуття, або згадуєш себе в ті практично безтурботливі часи, коли серед основних завдань на день були питання типу: повчити уроки; з ким-то буду гратися сьогодні; до кого піду в гості; чи щось подібне і порівнюючи себе з теперішніми дітьми, сам собі кажеш «Е-е-е-е-х, а я-то у ваші роки… (далі кожен сам дофантазовує своє)» і відчуваєш щось таке тепле, трепетно-блаженне родом з дитинства. Але коли з тією ж періодичністю бачиш дітей з, так-би мовити, недитячими діагнозами, відчуття дещо інші. В більшості випадків - хочеться кричати...