1 червня - свято в Мирогощанському інтернаті.
Мирогощанський інтернат мене дивував завжди: від самого початку знайомства мене дуже вразила кількість вихованців (аж 110, усі різного віку, усі з різною важкістю психічних/ фізичних/неврологічних розладів) але всі вони як один розуміють що таке свято і що таке подарунки. І незважаючи на вік чи діагноз радіють будь-якому подарунку реально як діти: щиро-радісно-весело.
І цього разу подарунків було чимало: одяг, взуття, іграшки, м'ячі, різноманітні солодощі, навіть вудки для рибалки (в один момент мені здалося що ловити рибу хлопці почнуть прямо в актовому залі під час святкового концерту, але відчувається вплив педагогів: незважаючи на те, що практично усі вихователі жінки - дисципліна ідеальна, як для таких особливих вихованців).
Єдине, що мені наразі важко зрозуміти це те чому саме вихованці мирогощанського інтернату радіють більше - подарункам чи просто увазі із спілкуванням.
 Найбільше уваги всіх присутніх привернув до себе 3-річний Андрій (показувати його обличчя та називати його справжнє ім'я мені не можна): незважаючи на свій діагноз, малюк надзвичайно позитивний, життєрадісний, рухливий та комунікабельний. Його вихователь повідомила мені дещо цікаве: через деякий час буде ставитися питання перед керівництвом інтернату щодо призначення нової медичної комісії для детальнішого обстеження та переведення Андрія в інший спеціалізований заклад, де малюк зможе розвиватися і вчитися, оскільки хлопець має хороший потенціал.
Ще один Андрій, тільки вже старший, постійно брав мене за руку та водив щось показувати: то ігрову кімнату, то тренажери, то показував свою записну книжку із різноманітними малозрозумілими записами... Закінчилося все тим, що він вирвав одну сторінку із своєї записної книжки та примусив мене написати дату його народження, після чого замовив подарунки: годинник на руку, зарядний пристрій до телефону та ще одну вудку для рибалки... А на додачу, Андрій продемонстрував свої можливості із педалювання велотренажеру: цілком розвинений фізично хлопець, за винятком невеликої повноти, невисокого зросту та спілкуванню десь на 80 відсотків за допомогою рук, все інше в основному "ну", "ну-ну" (означає "так"), та деякі інші прості слова.
Лише після того, коли я пообіцяв що приїду до Андрія із подарунками на його день народження в липні, мені вдалося дістатися до свого місця в автобусі та поринути в роздуми стосовно того - хто винен і що робити. Слава Богу за те, що держава має можливість утримувати тих дітей з тими діагнозами, в такій кількості і в таких гарних умовах. Слава Богу і за те, що є такі вихователі і керівники, як в мирогощанському інтернаті, які щодня знаходяться серед особливих дітей та дбають про своїх вихованців. Ось тільки іншого не можу зрозуміти: невже державі краще утримувати сотні інтернатів з такими особливими дітьми, ніж розвивати сільське господарство, наприклад? Адже, в більшості випадків вихованцями спеціалізованих дитячих закладів стають діти із так званих неблагополучних сімей. А така сім'я з'являється тоді, коли працездатні мама з татом чи дід з бабою хоч би і хотіли, але не мають постійного місця роботи, звідси слідує багато вільного часу, яким кожен розпоряджається хто як хоче. І нам теж (пересічним і здоровим) треба пам'ятати, що держава це по суті не тільки керівництво на вул. Грушевського в м. Києві, але і сам народ в містах, містечках і селах. Той факт, що інтернати та дитячі будинки переповнені - це і наша "заслуга": десь закрили очі, змовчали, пройшли повз, проігнорували і т.п., і як наслідок є спец. заклади і є люди, які їх переповнюють, ніби нагадують нам здоровішим: ау! ми вже тут...
|